fbpx

У цій публікації знову торкнемося однієї з тем кримінального процесу (за новим Кримінальним процесуальним кодексом України). Тим більш за декілька тижнів до його офіційного вступу в силу.

Мова буде йти:

  • про призумпцію невинуватості, що це таке;
  • інститут угод за новим Кримінальним процесуальним кодексом України;
  • співвідношення інституту угоди та принципу презумпції невинуватості.

Ознайомтесь з нашею сттатею: Новий КПК: окремі питання застосування.

Призумпція невинуватості у кримінальному процесі

Сутність принципу презумпції невинуватості розкривається ст. 17 КПК, яка відтворює і уточнює положення ст. 62 Конституції України.

Формулу презумпції невинуватості складають такі положення:

1) особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому КПК, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Це основне положення П.Н., згідно з яким особа визнається невинуватою перед законом і суспільством і не може піддаватись покаранню до набрання сили обвинувальним вироком, незважаючи на суб’єктивне переконання будь-якої особи щодо фактичної винуватості підозрюваного або обвинуваченого;

2) особа не несе обов’язку доводити свою невинуватість;

3) сумніви у доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого. Недоведена винуватість дорівнює доведеній невинуватості;

4) підозра і обвинувачення не можуть ґрунтуватись на доказах, отриманих незаконним шляхом.

Інститут угод за новим Кримінальним процесуальним кодексом України

Інститут угод у кримінальному судочинстві є проявом концепції відновлювального правосуддя (В.п.), яка стала однією з відмінних тенденцій розвитку сучасного судочинства у світі.

24 липня 2002 р. Економічна і соціальна рада при ООН ухвалила резолюцію «Про основні принципи програм відновлювального правосуддя у кримінальних справах», яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновлювального правосуддя у національне судочинство.

В межах зазначеної концепції судочинство розглядається не як засіб притягнення винуватих до відповідальності за злочин, який визнається публічною владою «абсолютним злом», незважаючи на думку з цього приводу будь-яких інших осіб, у т.ч. потерпілих, а як механізм вирішення соціального конфлікту, при якому головна мета – досягнення консенсусу між його сторонами і тим самим знаття суспільної напруги. Головна ідея В.п. – визначення цінності кримінального судочинства не стільки здатністю встановити об’єктивну (матеріальну) істину і залежно від об’єктивного результату вирішити питання про винність або невинність особи, скільки наявністю можливостей задовольнити інтереси сторін. Під впливом цього підходу орієнтація у законодавстві на високі абстрактні ідеали безумовного досягнення істини як підвалини справедливості поступово заміщуються цілком відчутними і прагматичними зручністю й доцільністю. В цьому знаходить прояв і гуманістичні риси нового законодавства, за рахунок яких процес має якнайбільше враховувати інтереси його учасників.

Отже у конструкцію традиційного кримінального процесу вбудовано опцію відновлювального правосуддя, яка може бути «активована» за рахунок ініціативи сторін. Суддя у цій ситуації виступає посередником між сторонами (медіатором).

Існує декілька моделей подібного правосудця, і найпоширенішою його формою є програми примирення жертв і правопорушників (медіація).

Сутність медіації полягає у такому. Особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння, відшкодовує шкоду відповідно до угоди, що її укладають сторони, а прокурор відмовляється від порушення публічного позову.

Іншою формою є так звані «угоди про визнання винуватості», які народилися у надрах англосаксонської (американської) правової системи і набули поширення, наприклад, у США.

Повага до свободи індивіда до самовизначення, відображена у змагальності, яка має пріоритет перед встановленням істини, зумовлює такий підхід за якого долю справи вирішують сторони при посередництві судді. Так, при відмові від кримінального переслідування сторони обвинувачення  суд не вправі постановити обвинувальний вирок навіть, якщо він переконаний у його повній обґрунтованості. І навпаки, якщо обвинувачений визнає себе винним, то суд, переконавшись у добровільності визнання, зобов’язаний винести обвинувальний вирок і призначити покарання без проведення судового слідства (навіть у скороченому обсязі).

Зазначені ідеї знайшли прояв у новому кримінально-процесуальному законодавстві.

Відповідно до ст. 468 КПК у кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:

1) угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим;

2) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

Перший вид угод не є абсолютно новим для вітчизняного законодавства, однак у новому КПК перелік правопорушень для яких можливе укладення угоди про примирення значно розширено.

Другий вид угод – про визнання винуватості – новий інститут.

Угода про примирення – це угода між потерпілим та підозрюваним (обвинуваченим), в якій узгоджуються межі відповідальності підозрюваного (обвинуваченого) за умови вчинення ним дій, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Допускається у провадженнях щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої або середньої тяжкості та тих, що розслідуються у формі приватного обвинувачення, які посягає виключно на приватні інтереси конкретної фізичної або юридичної особи.

Угода про визнання винуватості – угода між прокурором та підозрюваним (обвинуваченим), в якій узгоджуються умови відповідальності підозрюваного залежно від його дій після початку кримінального провадження або після вручення повідомлення про підозру щодо співпраці у розкритті кримінального правопорушення. Вона може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, а також тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається.

Цей інститут покликаний стимулювати осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, йти на співпрацю з владою. Перевагами його застосування для обвинуваченого є: звільнення від покарання, уникнення невизначеності щодо покарання у суді, у деяких випадках – застосування альтернативного покарання або його зниження; для прокурора: можливість зменшення бюджетних витрат та економія процесуального часу; зниження навантаження на прокуратуру при підтриманні державного обвинувачення, певною мірою усувається перспектива подальших апеляцій. Органи досудового розслідування звільняються від довгого і не завжди результативного розслідування, суд – від дослідження всіх доказів, а обвинувачений отримує зниження покарання або звільнення від його відбування.

Співвідношення інституту угоди та принципу презумпції невинуватості

Для співставлення відповідності інституту угоди принципу презумпції невинуватості критичне значення мають такі елементи останнього:

1) особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому КПК, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили;

2) особа не несе обов’язку доводити свою невинуватість;

3) сумніви у доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого.

Щодо п.1 – при укладенні угоди вина особи доводиться її визнанням своєї винності у порядку, передбаченому КПК, і за умови позитивного вирішення питання встановлюється обвинувальним вироком, яким суд затверджує угоду. Добровільність визнання своєї вини забезпечується процедурою ініціювання, затвердження угоди (процедура описана у главі 35 КПК, зокрема – ст. 474) та наслідками відмови суду у її затвердженні.

Однією з гарантій принципу презумпції невинуватості є положення ч. 6 ст.469 КПК, згідно з якою факт ініціювання угоди і будь-які твердження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від обвинувачення або як визнання своєї винуватості при недосягненні у підсумку переговорів згоди про укладення угоди. Будь-які відомості, які стали відомі слідчому, прокурору в ході проведення переговорів по примиренню або визнанню винуватості, не можуть бути використані як докази, що підтверджують винність особи, і на них не можна посилатись у подальшому кримінальному провадженні.

Щодо п. 2 –  підозрюваний (або обвинувачений не може бути примушений до доведення своєї невинності, у той же час обов’язок слідчого, прокурора повно, всебічно і неупереджено встановити всі обставини кримінального правопорушення, у тому числі ті, які свідчать на користь обвинуваченого, прямо передбачено законом (ч. 2 ст. 9 КПК). Мовчання особи не може бути визнано доказом її винуватості.

Щодо п. 3. – погоджуючись на застосування інституту угоди заради досягнення особистої вигоди особа активує режим відновлювального правосуддя, у межах якого змінюється характер «істини» як результату пізнання і засоби його досягнення. В руслі цього режиму сумніви у винності особи усуваються за рахунок її власного зізнання, добровільність якого забезпечується процедурою судового провадження на підставі угоди – ст. 474 КПК.

Примирення передбачає, що підозрюваний (обвинувачений) добровільно визнає свою вину у скоєнні інкримінованого йому діяння, а визнання вини, як наслідок дозволяє в разі досягнення угоди з потерпілим  проводити судовий розгляду спрощеному порядку без дослідження всієї сукупності доказів. Основним стає питання не про обставини правопорушення і доведеність вини, а про виконання умов угоди.

Таким чином впровадження інституту угод у кримінальному судочинстві не суперечить принципу призумпції невинуватості.

Автор: кандидат юридичних наук, Гриненко Сергій Олександрович